ПРОДОВЖЕННЯ

Двері відчинилися, і на порозі з’явився чоловік у темному пальті з шкіряною папкою в руках.

— Катерино Степанівно?

— Так.

— Я нотаріус. Усі документи підготовлені.

Галина Іванівна різко підвелася.

— Який ще нотаріус?! Сергій зараз приїде й розбереться з тобою!

Я подивилася на неї спокійно.

— Він уже не зможе нічого змінити.

Нотаріус поклав документи на стіл.

— Будинок дійсно належить пані Катерині. Право власності було оформлене задовго до її шлюбу. Крім того, сьогодні набуває чинності рішення про припинення права проживання сторонніх осіб.

Свекруха зблідла.

— Але… Сергій казав, що це його будинок.

— Сергій багато чого вам казав, — відповіла я.

Саме тоді пролунав звук автомобіля.

Через хвилину двері відчинилися.

Сергій увійшов до будинку й завмер.

Його погляд спочатку впав на розбиту витрину.

Потім на залишки пляшки за 80 тисяч доларів.

А потім — на документи перед матір’ю.

— Катю… що тут відбувається?

Я мовчки посунула папку до нього.

Він прочитав першу сторінку.

Його обличчя змінилося.

— Ти… весь цей час приховувала, що будинок твій?

— Ні. Я ніколи не приховувала. Це ви троє роками вирішували, що я нічого не варта.

Галина схопила сина за руку.

— Сергію, вона божевільна! Вона розбила твою пляшку!

Я усміхнулася.

— До речі, Сергію, є ще дещо.

Я відкрила банківську виписку.

— Твій автомобіль. Платежі за квартиру матері. Її кредитна картка. Її покупки. Навіть ця пляшка.

Сергій дивився на цифри, не промовляючи жодного слова.

— Усе це оплачувалося з рахунку, який ти вважав моїм «невеликим спадком».

Галина різко повернулася до сина.

— Ти ж казав, що вона нічого не має!

— Я думав, що вона нічого не має, — тихо відповів Сергій.

Я дістала останній документ.

— А тепер головне.

На столі з’явився договір.

Сергій прочитав його — і різко підняв очі.

— Що це?

— Документ про припинення фінансування всіх ваших витрат.

У кімнаті запала тиша.

— Від сьогодні жодної моєї гривні ви більше не отримаєте.

Галина зблідла.

— Але куди ми підемо?

Я подивилася на неї.

— Туди, куди ви відправили курку мого батька.

Вона нічого не відповіла.

А я вперше за три роки відчула не страх і не образу.

А полегшення.

Бо того вечора я зрозуміла: іноді найкраща помста — не зруйнувати чужу сім’ю.

А просто перестати утримувати людей, які ніколи не цінували тебе.