Генерал ще кілька секунд дивився на посвідчення.

Потім обережно поклав його на стіл.

— Панове офіцери, — сказав він тихо, але так, що його почув увесь зал, — перед вами не просто військовослужбовиця.

Він подивився на мене.

— Перед вами людина, яка три роки тому врятувала життя командувачу під час операції, про яку більшість із вас навіть не має права знати.

У залі прокотилося приглушене здивування.

Лариса похитнулася.

— Це неможливо…

Генерал різко повернувся до неї.

— Що саме неможливо?

Вона відкрила рот, але не змогла відповісти.

— Ви щойно наказали затримати офіцера з чинним посвідченням, перевірка якого підтвердила її особу. На якій підставі?

Лариса подивилася на сина.

Андрій мовчав.

Тоді генерал перевів погляд на нього.

— Капітане Шевчук. Ви знали, що ваша дружина має цей статус?

Андрій опустив очі.

— Так.

Я вперше за весь вечір заговорила:

— Ні. Він знав лише частину.

Генерал нахмурився.

— Що ви маєте на увазі?

Я дістала з клатча тонку папку.

Ту саму, яку знайшла кілька тижнів тому.

Поклала її на стіл.

— Мій чоловік і його мати думали, що я зберігаю там документи про наш шлюб.

Я відкрила папку.

— Насправді там докази того, як Андрій використовував службові кошти не за призначенням.

У залі стало абсолютно тихо.

Андрій різко підняв голову.

— Марино, не треба.

— Ти сам сказав мені не ускладнювати ситуацію.

Я дістала перший аркуш.

— Ось перекази.

Другий.

— Ось рахунки.

Третій.

— А тут листування, де ти просиш матір допомогти приховати платежі.

Лариса зблідла.

— Це підробка!

Я подивилася на неї.

— Саме тому я принесла оригінали.

Генерал узяв документи.

Прочитав кілька сторінок.

Його обличчя стало кам’яним.

— Хто ще знає про це?

— Поки що ніхто, — відповіла я.

Генерал підняв очі.

— Чому?

Я подивилася на Андрія.

— Бо я хотіла дати чоловікові шанс самому сказати правду.

Андрій мовчав.

І тоді генерал вимовив фразу, після якої навіть музиканти перестали ворушитися:

— Капітане Шевчук, з цього моменту ви не залишаєте територію заходу. Ваш службовий доступ буде тимчасово призупинено до завершення перевірки.

Андрій зблід.

Лариса зробила крок уперед.

— Ви не можете так із моїм сином!

Генерал холодно відповів:

— Я ще нічого з ним не зробив.

Він показав на папку.

— Я лише починаю перевіряти.

Потім генерал повернувся до мене.

— А ви, пані Марино…

Він зробив паузу.

— Чому ви прийшли сюди саме сьогодні?

Я подивилася на Андрія.

— Тому що сьогодні він збирався оголосити про своє підвищення.

У Андрія змінилося обличчя.

— Марино…

— Але він не знав, що разом із промовою отримає дещо інше.

Я дістала останній конверт.

На ньому стояв гриф службового розслідування.

Генерал узяв його.

Відкрив.

Прочитав перший рядок.

І цього разу вже він зблід.

— Цього не може бути…

Я тихо сказала:

— Може.

Генерал повільно підняв голову.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Він повернувся до всіх присутніх офіцерів.

— Ніхто не залишає зал.

Музика остаточно стихла.

А потім генерал подивився прямо на Андрія.

— Капітане, ваша дружина щойно передала мені докази справи, яку ми безуспішно намагалися розкрити останні два роки.

Андрій завмер.

— Що?..

Генерал відповів:

— І тепер ми знаємо, хто передавав службову інформацію за межі частини.

У Лариси з рук випав келих.

Він розбився об мармурову підлогу.

А я вперше за весь вечір дозволила собі посміхнутися.

Бо тепер стало зрозуміло:

мене хотіли вивести із залу як самозванку.

Але насправді я прийшла сюди, щоб викрити людину, яка роками ховалася за офіцерським мундиром.