Оксана не відводила погляду від Левка.
— Ніхто не торкається чашки, — сказала вона.
Свекруха одразу підняла руки.
— Та яка чашка? Ви що, з глузду з’їхали? Вона сама…
— Я сказала: ніхто не торкається чашки.
Цього разу її голос був таким твердим, що навіть гості перестали рухатися.
Один із чоловіків біля мангала поставив виделку.
І лише тоді я помітила, що Левко дивиться не на мене.
Він дивився на кухню.
На вікно.
На стіл.
На місце, де зазвичай стояла моя чашка.
Оксана помітила це також.
— Поліція вже їде, — сказала вона.
— Поліція? — Левко різко засміявся. — Ви серйозно? Через її фантазії?
— Я ще нічого не звинувачую, — спокійно відповіла Оксана. — Але пацієнтка має неврологічні симптоми, які поступово погіршувалися протягом місяців. А тепер у неї раптово зникла чутливість у ногах.
Вона подивилася на мене.
— Юліє, ви сьогодні щось їли або пили, чого зазвичай не вживаєте?
Я заплющила очі.
І раптом згадала.
— Чай.
— Який саме?
— Той, що Левко приносив мені вранці.
Свекруха різко сказала:
— Та він просто хотів про неї подбати!
Оксана навіть не повернулася до неї.
— А хто купував чай?
Мовчання.
Левко відповів:
— Я.
— Де?
— У магазині.
— Який магазин?
Він замовк.
І це була перша помилка.
Бо людина, яка говорить правду, зазвичай не потребує кількох секунд, щоб згадати магазин.
Оксана піднялася.
— Візьміть пакет із залишками чаю.
Один із гостей рушив до кухні.
Левко миттєво перегородив йому дорогу.
— Не треба нічого чіпати.
Оксана подивилася на нього.
— Чому?
— Бо це мій будинок.
— А це її здоров’я.
У цей момент біля воріт зупинилася поліцейська машина.
Левко зблід.
Я дивилася на нього з землі й раптом зрозуміла: він боявся не лікарів.
Він боявся того, що вони знайдуть.
Через кілька хвилин поліцейські вже фотографували стіл, чашку, упаковку чаю та кухню.
Один із них попросив Левка відійти.
Той почав протестувати.
— Ви не маєте права!
— Маємо підстави перевірити обставини.
Мене обережно переклали на ноші.
Коли мене підняли, я побачила на землі щось маленьке.
Біля ноги Левка лежав клаптик паперу.
Я впізнала його одразу.
Це був шматок упаковки від того самого чаю.
Але на ньому було написано не те, що я очікувала.
Я прошепотіла:
— Оксано…
Вона нахилилася.
— Що?
— Подивіться на дату.
Вона взяла папір.
Її обличчя змінилося.
Дата була п’ятимісячної давності.
Саме тоді, коли я вперше почала відчувати поколювання в пальцях.
Оксана повільно підняла очі на Левка.
— Ви купували цей чай п’ять місяців тому?
— Я… не пам’ятаю.
— Зрозуміло.
Його мати раптом заговорила:
— Це я його просила.
Усі повернулися до неї.
— Що саме? — запитав поліцейський.
Вона зблідла.
— Купити чай.
— Навіщо?
Жінка відкрила рот.
Але не відповіла.
І тоді з кухні вибіг молодий поліцейський.
У руці він тримав маленький блокнот.
— Ми знайшли це в шухляді.
Левко зробив крок назад.
На першій сторінці були записи.
Дата.
Час.
Кількість.
І навпроти кожного дня — короткі позначки.
«Слабкість — є».
«Поколювання — сильніше».
«Падіння — двічі».
Я відчула, як холод проходить по спині.
— Це його почерк, — прошепотіла я.
Оксана подивилася на мене.
— Ви впевнені?
Я кивнула.
Поліцейський перегорнув сторінку.
Там був останній запис.
Він був зроблений сьогодні вранці.
«Якщо не подіє до дня народження — змінити спосіб».
У дворі стало так тихо, що було чути потріскування вугілля.
Левко більше не заперечував.
А його мати раптом сіла на стілець.
— Він не хотів її вбивати…
Поліцейський повільно повернувся до неї.
— Тоді навіщо?
Жінка опустила очі.
— Щоб вона не могла більше працювати.
Я завмерла.
— Навіщо?
Свекруха подивилася на мене.
І сказала те, чого я не могла навіть уявити:
— Бо твій чоловік уже пів року переводив гроші з твого рахунку. А ти почала щось підозрювати.
У мене перехопило подих.
Але наступні слова були ще страшнішими.
— І він не діяв сам.
Я подивилася на Левка.
Він мовчав.
Оксана стиснула рацію.
— Хто ще був причетний?
Свекруха заплющила очі.
— Людина, якій Юлія довіряла більше за всіх.
Я відчула, як серце стислося.
Бо в ту мить у моїй голові промайнуло лише одне ім’я.
Моя рідна сестра.
