Андрій спочатку навіть засміявся.

— Що саме ти збираєшся в мене забрати?

Мій батько не відповів одразу.

Він підійшов до Микити, присів перед ним і дуже обережно торкнувся його плеча.

— Сину, покажи мені щоку.

Микита сором’язливо відвів погляд.

— Уже не болить.

Мій батько стиснув щелепи.

Потім підвівся.

— Боліти перестане. А от те, що ти сьогодні почув від батька, я хочу, щоб ти забув.

Андрій фиркнув.

— Не втручайся у нашу сім’ю.

— Я саме тому й втручаюся, — спокійно відповів батько. — Бо ти забув, хто допоміг тобі створити цю «сім’ю».

У кімнаті стало тихо.

Светлана перестала усміхатися.

Оксана повільно опустила коробку від планшета.

— Про що ти? — запитав Андрій.

Батько дістав із кишені старий шкіряний футляр.

— Пам’ятаєш, як шість років тому твоя будівельна компанія була за два дні від банкрутства?

Андрій зблід.

Я нічого не розуміла.

— Твій перший великий контракт, — продовжив батько. — Ти отримав його лише тому, що я особисто поручився за тебе.

— Я все повернув.

— Частково.

Батько поклав на стіл папку.

— Решту ти повертав не мені. Ти повертав банку.

Він відкрив перший документ.

— А ось це — справжній договір про передачу частки компанії.

Андрій різко нахилився до столу.

— Це неможливо.

— Ти підписав його тоді, коли просив мене врятувати бізнес.

Я дивилася на документи й не могла повірити власним очам.

Моєму батькові належало шістдесят відсотків компанії Андрія.

Але це було ще не все.

Він перевернув наступну сторінку.

— Будинок, у якому ви живете, також придбаний за мої кошти.

Андрій мовчав.

— Автомобіль — за мої кошти. Частина обладнання — за мої кошти. І навіть кредитна лінія, якою ти хвалився перед своїми друзями, була забезпечена моїми активами.

Светлана підхопилася.

— Але це ж родина!

Батько повернув голову.

— Саме так.

Його голос став крижаним.

— І тому я три роки дивився, як моя донька терпить приниження.

Я опустила очі.

Я навіть не знала, що він усе це знає.

— Чому ти мовчав? — прошепотіла я.

Батько подивився на мене.

— Тому що ти завжди казала мені, що все добре.

Він зробив паузу.

— Я хотів, щоб ти сама побачила, ким став твій чоловік.

Андрій раптом ударив долонею по столу.

— І що тепер? Ти думаєш, що можеш просто забрати компанію?

Батько дістав телефон.

— Ні.

На екрані було повідомлення від адвоката.

«Документи підготовлені. Передача контролю набирає чинності завтра о 09:00».

Андрій прочитав його двічі.

— Ти не можеш…

— Можу.

Батько поклав телефон на стіл.

— І я зроблю це.

Оксана раптом заговорила:

— А планшет?

Батько повернувся до неї.

— Планшет залиште.

Вона здивовано кліпнула.

— Що?

— Нехай дитина має хоча б одну річ, яку йому подарували не заради приниження іншого.

Максим перестав усміхатися.

Він подивився на Микиту.

Потім повільно відклав планшет.

— Я не хочу його.

Андрій різко повернувся до племінника.

— Що ти сказав?

Максим ковтнув.

— Я не хочу подарунок, через який Микита плаче.

Светлана зблідла.

А я вперше побачила, як її впевненість починає руйнуватися.

Микита все ще стояв біля дверей.

Батько підійшов до нього.

— А тепер я хочу дещо запитати.

Микита підняв голову.

— Який торт ти хотів?

Хлопчик подумав.

— Шоколадний.

— Великий?

Микита похитав головою.

— Маленький. Щоб вистачило на сім свічок.

Батько усміхнувся.

— Тоді завтра купимо найкращий маленький шоколадний торт у місті.

Микита вперше за два дні усміхнувся.

Андрій стояв посеред кімнати, дивлячись на папку, яка щойно позбавила його контролю над компанією.

Але найгірше для нього було навіть не це.

Біля дверей стояв його семирічний син.

І вперше в житті Микита не дивився на батька із захопленням.

Він дивився на нього зі страхом.

А потім тихо сказав:

— Дідусю… я більше не хочу жити тут.

У кімнаті стало тихо.

Мій батько кивнув.

— Тоді ти більше тут і не житимеш.

Того вечора я зібрала речі.

Не лише свої.

Я поклала у валізу маленького ведмедика Микити, його піжаму, кілька книжок і ту саму єдину свічку, яку він тримав у руках.

Перед виходом я повернулася до Андрія.

Він сидів сам за столом.

Без матері.

Без сестри.

Без свого самовпевненого сміху.

— Ти хотів навчити сина, що життя йому нічого не винне, — сказала я.

Він мовчав.

— А я хочу, щоб він запам’ятав інше.

Я взяла Микиту за руку.

— Він не повинен випрошувати любов.

Ми вийшли.

Наступного дня о сьомій вечора на столі стояв маленький шоколадний торт.

Сім свічок.

Микита задув їх одним подихом.

А потім подивився на мене й запитав:

— Мам, а можна я загадаю ще одне бажання?

Я усміхнулася.

— Звичайно.

Він заплющив очі.

— Щоб більше нікому в нашій сім’ї не було страшно просити про торт.

І саме тоді я зрозуміла:

того дня мій син отримав не просто торт.

Він отримав шанс вирости людиною, яка ніколи не буде вважати жорстокість вихованням.