Тарас повільно повернувся до матері.

— Що на сто сімнадцятій сторінці?

Олена зблідла.

— Нічого, що тобі потрібно знати.

— Тоді чому ти боїшся, що я її прочитаю?

Він узяв щоденник.

Мати зробила крок уперед.

— Тарасе, віддай мені.

— Ні.

Одне слово.

Тихе.

Але вперше за весь вечір воно прозвучало не як примха багатого спадкоємця.

Це було слово чоловіка, який нарешті почав сумніватися в усьому, що йому розповідали.

Він перегорнув сторінки.

Сто три.

Сто чотири.

Сто п’ятнадцять.

Сто шістнадцять.

Його палець зупинився.

Сторінка 117 була приклеєна до наступної.

Тарас подивився на матір.

— Чому вона запечатана?

Олена нічого не сказала.

Він обережно розділив сторінки.

На першому рядку стояла дата.

12 травня 2012 року.

А під нею почерк бабусі.

«Сьогодні я дізналася, що мій син не загинув випадково».

Тарас завмер.

— Який син?

Його мати похитнулася.

Олена заплющила очі.

Вона знала, що цей момент колись настане.

Тарас продовжив читати.

«Двадцять років тому мій старший син Дмитро загинув у ДТП. Так сказала мені Олена. Так сказали в поліції. Так сказали всі документи».

Він підняв очі.

— Мамо…

Вона мовчала.

«Але сьогодні я отримала лист від людини, яка була в тій машині».

Тарас перегорнув сторінку.

«Дмитро не був за кермом».

У кімнаті стало тихо.

Навіть музика знизу вже не долинала.

«Він сидів на пасажирському сидінні. Машиною керував Андрій. Мій молодший син».

Тарас повільно опустив щоденник.

— Мій батько?

Олена кивнула.

— Читай далі.

Його пальці затремтіли.

«Андрій був п’яний. Дмитро хотів викликати поліцію. Вони посварилися. Машина злетіла з дороги».

Далі чорнило було розмите.

Наче на папір падали сльози.

«Я хотіла сказати правду. Але Андрій погрожував забрати у мене Тараса. Моєму онукові було лише чотири роки. Я злякалася».

Тарас відступив.

— Чотири роки…

Він раптом згадав.

Батько ніколи не дозволяв йому говорити про дядька Дмитра.

Коли Тарас питав, чому на старій фотографії стоїть незнайомий чоловік, батько завжди відповідав:

«Не чіпай минуле».

Він не знав чому.

Тепер знав.

Але це був лише початок.

На наступній сторінці було написано:

«Я все життя жила з провиною. Але є ще одна людина, якій я зобов’язана правдою».

Тарас прочитав ім’я.

Кіра Дорошенко.

Він подивився на мене.

— Ти знала?

Я повільно кивнула.

— Так.

— Звідки?

Я дістала з сумки ще один конверт.

— Від твоєї бабусі.

Тарас розірвав його.

Всередині була копія старого поліцейського звіту.

Але не тільки.

Там лежав результат ДНК-експертизи.

Тарас прочитав його один раз.

Потім вдруге.

Його обличчя стало білим.

— Ні…

Мати різко сказала:

— Не читай.

Але він уже читав.

Висновок стосувався не аварії.

Він стосувався походження Кіри.

Тарас повільно підняв очі.

— Ти…

Я мовчала.

— Ти моя…

— Ні, — перебила я. — Не так.

Він дивився на мене, нічого не розуміючи.

Я сказала:

— Я не твоя сестра. І не твоя родичка.

Його мати різко заплющила очі.

Я поклала руку на щоденник.

— Але твоя бабуся знайшла мене не випадково.

Тарас чекав.

— Мій батько був тим самим чоловіком, який сидів у машині разом із твоїм дядьком тієї ночі.

Тарас перестав дихати.

— Що?

— Він вижив.

Мати Тараса опустилася на стілець.

— Неможливо…

— Він вижив, — повторила я. — Але втратив пам’ять. Його документи зникли. Його оголосили мертвим. Твоя бабуся дізналася про це лише багато років потому.

Тарас дивився на мене так, ніби бачив уперше.

— Тоді чому ти вийшла за мене?

Я відповіла не одразу.

— Я не хотіла виходити за тебе.

Він здригнувся.

— Що?

— Твоя бабуся попросила мене.

Я розгорнула останню сторінку.

Там стояв короткий запис:

«Кіра погодилася лише з однієї причини. Якщо вона стане дружиною Тараса, Олена більше не зможе контролювати його життя через довірених осіб. Він нарешті отримає доступ до документів батька. І дізнається правду».

Тарас дивився на сторінку.

Потім на матір.

— Ти знала?

Олена мовчала.

— Ти знала, що мій батько винен у смерті Дмитра?

Мовчання.

— Ти знала, що бабуся все це розкрила?

Ще мовчання.

Тарас підійшов до матері.

— Скільки?

Вона підняла очі.

— Що?

— Скільки років ти брехала мені?

Олена не відповіла.

Тоді Тарас побачив на столі останній документ.

Той, який я принесла із собою.

Це був не заповіт.

Не спадковий договір.

Не фінансовий документ.

Це була заява до прокуратури.

Підписана Оленою Яворською за два дні до смерті.

Тарас узяв її.

Прочитав перший рядок.

І завмер.

Його бабуся не просто хотіла розповісти правду про минуле.

Вона передала всі докази проти власного сина.

А ще вказала людину, яка могла підтвердити всю історію.

Тарас прочитав ім’я.

Андрій Яворський.

Його батько.

Той самий чоловік, якого родина всі ці роки вважала героєм.

Той самий чоловік, чиє ім’я стояло на всіх документах компанії.

Той самий чоловік, який помер два роки тому й залишив Тарасові все.

Крім правди.

Тарас опустив документ.

— Чому бабуся не сказала мені раніше?

Я подивилася йому прямо в очі.

— Бо вона знала, що ти не повіриш.

Він гірко всміхнувся.

— І ти вирішила, що я повірю після весілля?

— Ні.

Я похитала головою.

— Вона вирішила, що ти повіриш, коли побачиш, що я могла отримати від тебе все… але не взяла нічого.

Він подивився на мене.

На потертий щоденник.

На заяву.

На фотографії.

І раптом зрозумів, чому я ніколи не просила грошей.

Чому я відмовлялася від спадку.

Чому бабуся наполягала саме на шлюбі.

А потім він згадав те, що зробив кілька годин тому.

Перед двомастами гостями.

Він відступив від мене, коли священник сказав:

«Можете поцілувати наречену».

Тарас заплющив очі.

— Кіро…

Я не відповіла.

— Я принизив тебе.

— Так.

— Перед усіма.

— Так.

— А ти весь цей час захищала мене від правди про мою власну родину.

Я подивилася на нього.

— Я виконувала обіцянку твоїй бабусі.

Він підійшов ближче.

Цього разу я не відступила.

Тарас хотів щось сказати, але в цей момент у двері постукали.

У кімнату зайшов адвокат родини.

У його руці був телефон.

— Пані Кіра, пане Тарасе… поліція вже внизу.

Тарас зблід.

— Чому?

Адвокат подивився на матір.

— Вони прийшли за Оленою Яворською.

Мати Тараса піднялася.

— Я нікуди не піду.

Адвокат похитав головою.

— Вони прийшли не за вами.

Він поклав телефон на стіл.

На екрані була новина.

«Через двадцять років після смерті Дмитра Яворського поліція поновила розслідування аварії. Нові докази передала невістка родини».

Тарас прочитав заголовок.

Потім подивився на мене.

І вперше за весь день його погляд не містив презирства.

Лише сором.

— Чому ти все одно вийшла за мене?

Я подивилася на нього довго.

— Бо твоя бабуся попросила мене врятувати тебе.

Він ковтнув.

— Від кого?

Я перевела погляд на його матір.

— Від твоєї родини.

А тоді додала:

— Але вона помилилася лише в одному.

— У чому?

Я закрила синій щоденник.

— Тебе вже не потрібно було рятувати.

— Ти сам вирішив, ким хочеш бути.

Тарас опустив очі.

А я вперше за весь день зняла з пальця обручку.

Поклала її на сторінку 117.

І сказала:

— Тепер ти знаєш правду. Що ти зробиш із нею — залежить тільки від тебе.