…моє ім’я.

Я перестала дихати.

— Що ти сказала?

— Його пікап унизу, — прошепотіла Марічка. — Він сидить усередині. Я бачу його через штору.

Я заплющила очі.

Усе раптом склалося.

Машина.

Гальма.

Вечеря.

Похорон.

Друга особа.

Він не збирався просто вбити мене.

Він збирався зробити так, щоб разом зі мною загинула Марічка.

А потім назвати це нещасним випадком.

— Марічко, слухай мене дуже уважно. Не підходь до вікон. Не виходь із квартири. І не вимикай телефон.

— Соломіє… що відбувається?

Я відкрила рот, але слова застрягли в горлі.

Як пояснити сестрі, що її власний зять уже замовив її похорон?

— Данило готує аварію.

На тому кінці запала тиша.

— Що?

— Я чула його розмову.

Я не встигла сказати більше.

На екрані мого телефона з’явилося нове повідомлення.

Невідомий номер.

«Не приїжджай до сестри. Він уже знає, що ти жива».

Мої пальці похололи.

Я показала повідомлення водієві евакуатора, який саме повернувся після того, як передав машину Галині.

— Ви знаєте цей номер?

Він похитав головою.

— Ні.

Телефон знову завібрував.

Цього разу прийшло фото.

На ньому була моя машина.

Знята знизу.

Видно було днище, колеса і частину гальмівної системи.

Під фотографією лише одне речення:

«Ви правильно зробили, що не сіли за кермо».

Я відчула, як страх змінюється чимось іншим.

Хтось стежив за Данилом.

Хтось знав, що сталося.

Хтось був на моєму боці.

— Хто це? — прошепотіла Марічка.

— Не знаю.

— Соломіє…

Вона раптом замовкла.

Я почула глухий звук.

Потім її голос:

— Він піднімається сходами.

Я стиснула телефон.

— Замкни всі двері.

— Уже.

— Іди у ванну. Там немає вікна на сходовий майданчик.

— А ти?

Я подивилася на дорогу.

У кінці вулиці вже миготіли сині вогники.

Поліція.

Я не знала, хто її викликав.

Але знала, що часу майже не залишилося.

— Я їду до тебе.

— Ні!

— Марічко, слухай мене. Я не сяду в машину. Я буду з поліцією.

Через тридцять секунд у під’їзді пролунав крик.

Потім удар.

Потім голос Данила:

— Марічко! Відчини двері!

Я побігла.

Не до нього.

До поліцейської машини.

— Квартира четвертий поверх! — крикнула я. — Чоловік усередині може бути озброєний!

Двоє поліцейських побігли сходами.

Я залишилася внизу, притиснувши телефон до вуха.

І саме тоді отримала ще одне повідомлення.

«Ви думаєте, Данило діяв сам?»

Я завмерла.

Наступне фото з’явилося майже одразу.

На ньому був Данило.

А поруч із ним — Галина.

Його мати.

Вони стояли в кафе за три дні до того, як я почула розмову про гальма.

На столі між ними лежала папка.

Та сама, яку я бачила сьогодні в машині Галини.

Я відчула, як усе всередині стискається.

Галина не була випадковою людиною, якій я віддала машину.

Вона знала.

Вона знала давно.

Але навіщо тоді вона погодилася прийняти машину?

Телефон знову завібрував.

«Подивіться в багажник».

Я відкрила рот.

Евакуатор ще стояв неподалік.

Я підійшла до машини й попросила водія відкрити багажник.

Всередині лежала моя стара сумка.

Я точно пам’ятала, що залишила її вдома.

Я відкрила блискавку.

Там були документи.

Флешка.

І маленький диктофон.

Я натиснула кнопку.

Спочатку почула шум кафе.

Потім голос Данила.

— Якщо вона сяде за кермо, все закінчиться за кілька хвилин.

Другий голос був жіночим.

Голос Галини.

— А Марічка?

— Вона буде поруч.

— А якщо Соломія не сяде в машину?

Пауза.

Потім Данило засміявся.

— Сядe. Вона завжди думає про сестру.

Я вимкнула диктофон.

Тепер у мене були докази.

Не припущення.

Не страх.

Докази.

І раптом я зрозуміла, хто надіслав мені всі повідомлення.

Не таємничий незнайомець.

Не випадковий свідок.

А людина, яка була поруч із Данилом від самого початку.

Я набрала номер, з якого приходили повідомлення.

Він відповів після першого гудка.

Чоловічий голос сказав:

— Нарешті.

— Хто ви?

— Людина, яка вже два місяці збирає докази проти вашого чоловіка.

— Чому?

На іншому кінці запала пауза.

— Бо його попередньою жертвою була моя сестра.

Я заплющила очі.

У цей момент із четвертого поверху почувся крик.

Потім тупіт.

Потім поліцейський голос:

— На землю!

Я притиснула телефон до грудей.

Через кілька хвилин Марічку вивели з під’їзду.

Вона плакала, але була жива.

За нею вивели Данила.

Його руки були в кайданках.

Він побачив мене.

І вперше за багато років у його очах не було ані злості, ані впевненості.

Тільки страх.

— Соломіє…

Я нічого не відповіла.

Він подивився на машину.

Потім на поліцейських.

Потім на диктофон у моїй руці.

І зрозумів.

Його план закінчився.

Але я ще не знала головного.

Наступного ранку слідчий поклав переді мною товсту папку.

— Пані Соломіє, ми знайшли ще дещо.

Я відкрила її.

На першій сторінці була фотографія Данила.

На другій — фотографія Галини.

На третій — список страхових виплат.

А під ним стояло п’ять прізвищ.

П’ять людей.

П’ять «випадкових» смертей.

І останній запис був датований лише три дні тому.

«Наступна — Соломія Петренко. Резервна жертва — Марічка Петренко».

Я повільно підняла очі.

— Скільки часу ви за ними стежили?

Слідчий відповів:

— Достатньо, щоб зрозуміти: ваша аварія мала бути не першою.

Я подивилася на Марічку, яка сиділа біля вікна.

Потім на папку.

І вперше за весь цей час дозволила собі видихнути.

Я думала, що рятую себе від чоловіка.

А насправді я випадково відкрила справу, яка могла розкрити серію злочинів, що тривала роками.

Данило хотів побачити мій похорон.

Він не знав лише одного.

На його похорон ми теж прийдемо. Але не як жертви.

Як свідки.