Ім’я, якого ще не було вказано в замовленні, було моє.

Не тому, що Данило не знав його.

А тому, що ще не вирішив, чи вважатимуть другою жертвою мене… чи Марічку.

Кров застигла в жилах.

— Марічко, — прошепотіла я, майже не впізнаючи власного голосу. — Слухай дуже уважно. Не підходь до вікон. Замкни всі двері. Викликай поліцію. Просто зараз.

— Він… він виходить із машини, — так само пошепки відповіла сестра. — Солю… він дивиться на під’їзд.

Я вже бігла.

Одночасно набираючи 102.

— Поліція. Що сталося?

— Мій чоловік навмисно пошкодив гальма моєї машини. Я чула, як він це визнав телефоном. Він зараз біля будинку моєї сестри. Я боюся, що він планує вбивство.

Диспетчер більше не ставив зайвих запитань.

— Екіпаж уже направлено. Не наближайтеся до підозрюваного.

Але було запізно.

Я вже звертала на вулицю, де жила Марічка.

Біля її під’їзду стояв темний пікап Данила.

Він саме натискав кнопку домофона.

У цей момент за його спиною загальмувала патрульна машина.

Потім друга.

Данило озирнувся.

Його обличчя не виражало страху.

Лише роздратування.

— Я просто приїхав поговорити з родиною дружини, — спокійно сказав він поліцейським.

Саме цього він і очікував.

Жодних доказів.

Лише мої слова.

Та коли один із офіцерів уже майже збирався відпустити його, до будинку під’їхав евакуатор.

Той самий.

Водій висунувся з кабіни.

— Це ви викликали мене щодо машини? — запитав він.

Я кивнула.

— Вона вже у сервісі. Майстер просив передати поліції, щоб вони нічого не чіпали.

Офіцер насторожився.

— Чому?

Водій дістав телефон.

— Бо механік щойно знайшов дещо дуже дивне.

За десять хвилин ми вже були в майстерні.

Автомобіль стояв на підйомнику.

Головний механік, літній чоловік із засмальцьованими руками, навіть не привітався.

Він просто підсвітив ліхтариком переднє ліве колесо.

— Бачите?

Один із гальмівних шлангів був майже повністю перерізаний гострим інструментом.

Не зношений.

Не тріснутий.

Саме надрізаний.

— Ще кілька кілометрів, — тихо сказав механік. — І під час різкого гальмування система втратила б тиск.

Поліцейський мовчки зробив фотографії.

Потім подивився на Данила.

Той уперше зблід.

Але справжній удар чекав попереду.

Слідчий відкрив електронну пошту, яку я переслала ще дорогою.

Підтвердження похоронної служби.

Передплата.

Дата.

Подвійне перевезення.

І контактний номер замовника.

— Це ваш номер телефону? — спитав слідчий.

Данило мовчав.

— Це ваша електронна адреса?

Знову мовчання.

Поліцейський переглянув історію дзвінків.

За кілька хвилин експерт підтвердив, що менш ніж за годину до мого приходу додому з його телефону справді було здійснено дзвінок до похоронної компанії.

Потім знайшли ще одне.

Камера сусіднього будинку.

На записі було видно, як Данило майже сорок хвилин перебував біля моєї машини вночі.

Без жодної причини.

Його затримали просто в майстерні.

Коли на зап’ястях клацнули кайданки, він уперше подивився на мене без удаваної впевненості.

— Ти все неправильно зрозуміла…

Я не відповіла.

Бо тепер говорили не наші слова.

Говорили записи камер.

Говорили фотографії.

Говорили висновок експерта.

Через сім місяців суд визнав Данила винним у замаху на умисне вбивство шляхом пошкодження гальмівної системи транспортного засобу та підготовці злочину щодо двох осіб.

Під час обшуку в його ноутбуці знайшли історію пошукових запитів про те, як інсценувати дорожньо-транспортну пригоду, а також листування, у якому він обговорював страхові виплати та майно після моєї смерті.

Марічка того вечора так і не вийшла з квартири.

Мама більше ніколи не сідала за кермо автомобіля, який не перевірив знайомий механік.

А я зрозуміла одну річ.

Іноді життя рятує не сміливість.

Іноді його рятує одна проста дія — не сісти в машину, коли серце вже знає, що щось не так.