…Олену.
Спочатку я побачив лише її руку.
Тремтячу.
На зап’ясті вже проступала темно-фіолетова смуга.
Потім вона зробила пів кроку вперед.
Її губа була розбита.
Під лівим оком наливався синяк.
Але найбільше мене вразили не сліди побоїв.
Її очі.
Моя донька дивилася так, як колись дивилися люди, яких я визволяв із полону багато років тому.
Не зі страхом.
Із повною втратою надії.
— Тату… — ледве чутно прошепотіла вона.
Дмитро різко озирнувся.
— Я ж сказав сидіти в кімнаті!
Він замахнувся битою не на мене.
На неї.
Саме в ту секунду всередині мене щось остаточно замовкло.
Я більше не бачив перед собою нахабного зятя.
Я бачив чоловіка, який підняв руку на мою дитину.
— Останній раз кажу, — тихо промовив я. — Поклади биту.
Він засміявся.
— А якщо ні?
Позаду нього в коридор вийшли його батько й мати.
Свекруха навіть не подивилася на Олену.
— Дмитре, не розмовляй із ним довго. Нехай забирається.
Свекор лише знизав плечима.
— Дружину треба виховувати. Інакше сяде на голову.
Олена заплющила очі.
Наче чула ці слова вже не вперше.
Я повільно дістав телефон.
Дмитро пирхнув.
— Дзвоніть хоч президенту.
Я натиснув одну кнопку.
Без пошуку номера.
Без вагань.
За кілька секунд у слухавці пролунав спокійний чоловічий голос:
— Слухаю, Петре Івановичу.
Я не телефонував цій людині майже дев’ять років.
— Код «Дуб». Адресу я вже надіслав.
На тому кінці запала коротка тиша.
— Підтверджуєте?
— Підтверджую.
— Зрозумів. Виїжджаємо.
Я завершив виклик.
Дмитро голосно розсміявся.
— І це все? Старий вирішив налякати мене друзями?
Я нічого не відповів.
Просто подивився на годинник.
Минуло рівно три хвилини.
У тиші почувся далекий гул двигунів.
Потім ще один.
І ще.
За воротами різко загальмували три чорні позашляховики.
З них одночасно вийшли чоловіки в темному одязі.
Перший, сивочолий, швидко підійшов до мене, коротко кивнув і тихо сказав:
— Полковнику, ми на місці.
Усмішка Дмитра повільно зникла.
— Полковнику?..
Я вперше за весь день дозволив собі подивитися йому просто в очі.
— Я ж казав, що я на пенсії.
І не казав…
Звідки саме.
Напишіть «2 частина» — і ви дізнаєтеся, ким насправді був Петро Шевчук і чому після одного його телефонного дзвінка вся родина Савчуків зрозуміла, що їхнє життя вже ніколи не буде колишнім.
