Дядько обережно взяв пожовклий конверт.

Його пальці тремтіли.

— «Може… не зараз?» — тихо прошепотіла бабуся.

Але ніхто вже її не слухав.

Усі стояли так близько, що здавалося, навіть перестали дихати.

Дядько повільно розірвав край конверта.

Всередині лежав лише один складений аркуш і маленький срібний ключ.

На ключі була прикріплена стара бирка з цифрою 12.

Дядько почав читати вголос.

Перший рядок змусив його різко замовкнути.

Він зблід так швидко, ніби побачив привида.

— «Що там?» — майже крикнув мій брат.

Дядько повільно підняв очі.

— «Це написав батько…»

Його голос тремтів.

— «»Якщо ви читаєте цього листа, значить, мене вже немає. Насамперед знайте: людина, яку ви поховали сьогодні, багато років жила під чужим ім’ям…»»

У кімнаті пролунало кілька здивованих вигуків.

Бабуся різко схопилася за серце.

— «Ні…» — прошепотіла вона. — «Він обіцяв…»

Дядько продовжив читати.

— «»У комірці №12 вокзальної камери схову лежить папка. Не відкривайте її, поки вся родина не буде разом. Там документи, які пояснять, чому я двадцять два роки приховував правду навіть від найближчих…»»

Усі мовчали.

Кожен дивився то на лист, то на срібний ключ.

І саме тоді задзвонив телефон бабусі.

На екрані висвітився номер…

Який був записаний під ім’ям мого дідуся.

Хоча ми щойно стояли біля його труни.

Напишіть «ЛИСТ 2» — і я покажу, хто телефонував і яку таємницю приховував дідусь понад двадцять років.