— Я правда погано почуваюся…

Ігор важко зітхнув так, ніби саме він був жертвою.

— Температура в неї. Усі перед святами втомлюються. Моя мати сорок років із температурою гостей приймала — і нічого.

Він грюкнув дверима.

За хвилину Віра почула голос свекрухи.

— Що вона там вигадала?

— Каже, що хвора.

Алла Петрівна навіть не знизила голосу.

— Зараз швидко вилікується. Просто лінується.

Віра заплющила очі.

Їй було тридцять п’ять.

За десять років шлюбу вона звикла, що будь-який її біль у цій родині називали лінощами.

Коли після операції вона не могла нормально ходити, Алла Петрівна казала:

«Жінки народжували в полі й одразу працювали».

Коли помер її батько, свекруха обурювалася, що Віра «надто довго сумує».

А коли Віра отримала підвищення на роботі, Ігор тиждень не розмовляв із нею, повторюючи, що «нормальна дружина думає про сім’ю, а не про кар’єру».

Вона все терпіла.

Бо вірила, що колись стане легше.

Не стало.

За пів години вона все ж підвелася.

Кімната хиталася.

Термометр показав тридцять дев’ять і шість.

Віра сфотографувала екран машинально.

Не знаючи, що саме ця фотографія згодом стане важливою.

До дев’ятої ранку квартира вже гуділа.

Родичі носили пакети.

На кухні кипіли каструлі.

Алла Петрівна командувала так голосно, ніби керувала рестораном.

— Віро! Де холодець?

— Віро! Наріж сир!

— Віро! Не забудь про канапки!

Перед очима все розпливалося.

Вона сперлася рукою об стільницю.

— Мені треба хоча б випити ліки…

— Потім вип’єш! — різко відповіла свекруха. — Спочатку закінчи салати.

Опівдні Віра впустила ніж.

Пальці просто перестали слухатися.

Ігор роздратовано закотив очі.

— Господи, яка незграба.

Вона хотіла відповісти.

Але не встигла.

Світ різко похитнувся.

Підлога пішла назустріч.

…

Отямилася вона вже від чужих голосів.

— Тиск падає!

— Температура сорок!

— Давно вона в такому стані?

Віра розплющила очі.

Над нею схилився лікар швидкої.

Поруч стояла сусідка Валентина.

Саме вона викликала швидку, коли побачила Віру непритомною біля відкритих дверей квартири.

Алла Петрівна поспішила відповісти замість усіх.

— Вона тільки-но захворіла.

Валентина різко перебила її.

— Брехня.

У квартирі запала тиша.

— Я бачила її ще о шостій ранку. Вона ледве стояла. А вони змусили її готувати.

Фельдшер подивився на Ігоря.

— Це правда?

Той почав нервово сміятися.

— Ну… свято ж…

Лікар мовчки виміряв тиск ще раз.

Потім сказав:

— Її потрібно негайно госпіталізувати.

— А свято? — обурилася Алла Петрівна.

Лікар повільно повернувся до неї.

— Вас зараз більше хвилює свято?

Вона знизала плечима.

— Люди вже прийшли.

Фельдшер не приховував обурення.

— Якби сусідка не викликала нас, до вечора у вашої невістки могли бути дуже серйозні ускладнення.

Ігор мовчав.

Уперше за багато років йому не було що сказати.

В лікарні з’ясувалося, що у Віри важка бактеріальна пневмонія.

Лікар пояснив прямо:

— Якби ви ще кілька годин залишалися вдома без лікування, наслідки могли бути набагато тяжчими.

Через три дні Віра відкрила телефон.

На екрані було понад п’ятдесят пропущених.

Не від чоловіка.

Від колег.

Саме начальниця, Оксана Сергіївна, приїхала першою.

Вона привезла речі, ноутбук і папку.

— Я не хотіла тебе турбувати, але є одна новина.

Віра здивовано подивилася на неї.

— Ми завершили конкурс на посаду керівника фінансового відділу.

— І?

Оксана усміхнулася.

— Одноголосно обрали тебе.

Віра мовчала.

— Зарплата майже вдвічі більша. Службове авто. Медичне страхування. Але є одна умова.

— Яка?

— Ми переводимо тебе до Львова. Через місяць.

Віра довго дивилася у вікно.

Потім тихо сказала:

— Я погоджуюся.

Коли Ігор прийшов до лікарні наступного дня, він приніс букет і коробку цукерок.

— Ну що, одужуй швидше. Мама вже не сердиться.

Віра спокійно подивилася на нього.

— Я переїжджаю.

Він засміявся.

— Куди?

— В інше місто.

— Не сміши.

Вона дістала з папки документи.

Заяву на розлучення.

І договір про нову посаду.

Усмішка зникла.

— Через одну сварку?

— Ні.

Віра похитала головою.

— Через десять років.

Через місяць вона вже жила у Львові.

Невелика квартира.

Нова робота.

Тиша.

Без криків.

Без наказів.

Без свят, на яких її цінували менше за салат.

Минуло пів року.

Якось дорогою на роботу вона випадково зустріла Валентину.

Сусідка усміхнулася.

— Знаєш, що найбільше мене тоді вразило?

— Що?

— Коли тебе виносили на ношах, твоя свекруха кричала не «врятуйте Віру».

Вона кричала:

«Хто тепер доробить холодець?»

Віра сумно всміхнулася.

Колись ця фраза розбила б їй серце.

Тепер вона лише остаточно підтвердила, що рішення піти було правильним.

Бо того дня вона зрозуміла одну просту річ.

Якщо для людей ти важиш менше, ніж святковий стіл, то проблема не в тому, що ти недостатньо стараєшся.

Проблема в тому, що ти занадто довго залишаєшся там, де тебе ніколи не любили.