— «ЗАЛИШ КЛЮЧІ ВІД ДАЧІ. НА ТРАВНЕВІ СВЯТА ТУДИ ЇДЕ ВСЯ НАША РОДИНА», — безапеляційно заявила свекруха. Вона вже склала список гостей, розподілила кімнати й вирішила, хто смажитиме шашлики. Забула лише про одну дрібницю — будинок належав не їй.
Марина завмерла на порозі кухні.
Вона щойно повернулася з роботи.
У руці ще стискала ключі від квартири, а сумка важко тиснула на плече після довгого дня.
За столом уже сиділи двоє.
Свекруха.
І чоловік.
Обоє чекали саме на неї.
Ніна Степанівна почувалася так впевнено, ніби перебувала не в гостях, а на власній території.
Перед нею лежав відкритий блокнот.
Кілька сторінок були списані великим почерком.
Поряд стояв телефон, ручка й список продуктів.
Марина навіть не встигла привітатися, як свекруха заговорила:
— Добре, що прийшла. Залиш ключі від дачного будинку. На свята вся родина збирається там.
Марина мовчки зняла куртку.
Акуратно повісила її на вішак.
Лише тоді повернулася до столу.
— Перепрошую?
— Ми вже все спланували, — спокійно відповіла Ніна Степанівна. — Приїдуть сестра, брат, племінники, діти. Людей багато, тому я вже вирішила, хто в якій кімнаті житиме.
Марина перевела погляд на чоловіка.
Ігор навіть не підняв очей.
Він безцільно дивився в погаслий екран телефона.
— Ти теж про це знаєш? — тихо запитала вона.
— Ну… мама просто хотіла все організувати заздалегідь.
— Без мене?
Він знизав плечима.
— Це ж дрібниця.
Марина повільно сіла навпроти.
— Дрібниця?
Свекруха втрутилася першою.
— Звісно. У тебе ж усе одно не було планів. Ти однаково працюєш без вихідних.
Марина спокійно подивилася на неї.
— А хто сказав, що я збиралася комусь віддавати будинок?
Ніна Степанівна навіть усміхнулася.
— Доню, не будь егоїсткою. Родина повинна триматися разом.
— Саме тому ви навіть не запитали моєї думки?
— Ми ж свої люди.
Марина мовчала.
— До речі, — продовжила свекруха, перегортаючи сторінку блокнота, — після свят треба буде трохи освіжити ремонт. Шпалери вже старі. І дах над верандою бажано перекрити.
Марина здивовано підняла брови.
— За чий рахунок?
Настала коротка пауза.
— Ну… будинок же твій.
— А користуватися ним будете ви.
Ігор нарешті підняв голову.
— Марино, не починай.
— Це я починаю?
Вона коротко засміялася.
— Ви вже розселили гостей.
Склали меню.
Запланували ремонт.
І навіть вирішили, що я за все заплачу.
Свекруха образливо підібгала губи.
— Після весілля твоє стало нашим.
Марина уважно подивилася їй просто в очі.
— Ні.
Будинок дістався мені у спадок від дідуся ще задовго до нашого шлюбу.
Він ніколи не був вашим.
І ніколи не буде.
На кухні запала тиша.
Ігор важко зітхнув.
— Ти зараз через якусь дачу хочеш посваритися з усією родиною?
Марина повільно дістала з сумки зв’язку ключів.
Усі троє мовчки дивилися на неї.
Вона покрутила ключі на пальці.
Потім спокійно поклала їх назад до сумки.
— Ні.
Я просто більше не дозволю нікому поводитися так, ніби моя власність уже давно стала вашою.
Саме після цих слів Ніна Степанівна зрозуміла, що цього разу звичний тиск не спрацює.
Продовження — у першому коментарі…
